З сумом читаю останні новини про протидію розміщенню вивезених з м. Ухань українців. Люди в паніці роблять і говорять те, що у спокійний час навряд чи зробили або сказали. Чому так відбувається?
Одна з фундаментальних причин — нам не вистачає якісних розмов, комунікації один між одним, спільних дій, довіри, а також самих навичок спілкування. Їх ще називають діалогом, хоч це слово від великої кількості використань в різних аспектах має майже розмитий первинний сенс. Не на рівні розповсюдження чуток, підхоплення новин на базарі або від баби Маші біля хати. Такі розмови створюють псевдоспільність у громаді — знаєш багато пліток, ти тутешній. А на рівні страхів, потреб.
Один з прикладів, як якісно інша комунікація спрацьовує на практиці я почула від Ніколи Сарген, яка займалась розбудовою Мережі вирішення конфлікту Ньюкаслу. На момент здійснення терактів у Лондонському метро їх мережа працювала вже певний час. У цю мережу входили мешканці міста, які мали довіру у своїх колах спілкування. В терактах звинувачували мусульман, а в громаді Ньюкасла було багато мешканців-мусульман. Така ситуація могла стати вибуховою. Що зробили члени цієї мережі? Вони пішли до людей на вулиці, парки, магазини та інші міста з простими питаннями:
1. Що сталось?
2. Як ви почуваєтесь?
3. Чому для вас важливо?
Декілька простих питань допомогли людям виговоритись, виплеснути свої емоції, тривогу та зняти напругу. І це важливий перший крок, щоб далі можна було доносити до них факти. Бо відразу вони ці факти не почують.
Це працює, коли взаємодія відбувається систематично, більше продуманого контакту — менше упередження.
Дуже легко зараз дорікати владі за недолугу комунікацію, з того, подіваюсь, що висновки будуть зроблені.
Дуже легко звинувачувати у відсутності людяності та національної спільності. Бо людина у страху діє з базових інстинктів виживання — бий, біжи, помри.
Складніше розбудовувати взаємодію кожен раз починаючи на власному рівні.
